2014-01-22

Стихії і сили

І

Литий човен, в ньому людина, в руках весло. Вода підхоплює човен, їй байдуже, що нести і куди. Людина рухає човном, людиною рухає прагнення відкривати і боротись. З водою, собою і байдужістю. Іде сплав сили і протисили, сплав стихій.

 

Провалюємось у яму Бучача. Стрипа по одному засмоктує каяки з берега, мов відкритий космос. Третя особа з швидкістю течії переходить у першу: я в каяку, попереду каюк. Забуваю дихати. Серце барабанить крізь жилет. Сила ріки помітна лише у сплаві з нею. На черговому зливі піднімаю руки з веслом, капітулюю. Потім знову пришпорюю ним ріку, вона цього не любить. Стрипа – норовлива, хитра кобилиця. Приспить мілиною, раптом брикне і вкусить.

Не терпить нікого на собі. Сили замало, але впертості не позичати. Їй не подобаються тісні береги, дратують дерева, які, засліплені сонцем, необачно вкорінюються поблизу. Стрипа підтинає їх, поглинає, але виплюнути не може. Дерева зламаними кістками стирчать з русла, а то й перегороджують зовсім. Деякі, на безпечній відстані, опускають гілля і дражнять Стрипу.

Хоч між собою вороги, але проти людини заодно: річка й дерева ошкірено протистоять розумній стихії і силі рук. І те, що тішить тертого каякера, мене проймає з незвички до глибини свідомості. Ось повалений стовбур відкриває прохід в місці, де одразу ж оживає течія. Ось річка стрімко вигинається вліво, і дерев’яна піхота черепахою підповзає з флангу. Не встигаю за річкою, і та з тріумфом періщить мною в редут, напирає, силкується перекинути. Йду в рукопашну, хапаюсь за гілки, вириваюсь на течію. Сходжу вбік перевести подих. Наступний каяк теж не розминувся з перешкодою, заходить у злив кормою.

Та легку кінноту легко не візьмеш, її сила в швидкості й маневрі… Так, це було підступно. Переконати мене в перевагах, підставити кілька простих завалів. На берегах річок ростуть дерева гордості, і горе тому, хто скуштує їх плодів. За швидким лівим поворотом одразу правий, і на лінії, яку Стрипа приготувала для мене, протитанковим їжаком чатує гостра ломака. Беру правіше, ніс заходить на тихішу воду, і доти невідома мені сила піднімає корму. Сигнал у мозок про втрату контролю виключає руки, вони, вже чомусь без весла, згадують про себе під водою. Хоч і жінка, Стрипа не проти, що я здираю спідницю. Катапультуюсь головою вниз, жилет викидає на поверхню, назустріч новій несподіванці. Річка, мілка до непрохідності, якій земля і каміння підступають під горло і не дають дихати, перекинула мене там, де тверда стихія поступилась. Під ногами її немає. Лише через метр чи два мої метр і вісімдесят п’ять сантиметрів дістають дно. Нижче по течії терті піраньї виловлюють моє весло і припасений на перекус натс. Весло викидають на берег, натс тоне в глибинах шлунків. Але я не скаржусь: мозок заряджений.

Зливання води проходить у два етапи: перший з каяка, другий з гермопака. Не заглиблююсь у здогади, наскільки промочені тили, рушаю. Нормальна робота легень, як після паління, відновиться лише через кілька днів. Сьогодні середа, я давно на суші, але при найменшому спогаді про занурення блокується дихання і розпирає груди. Хоча пригадую, що життєво необхідні дії під водою виконував спокійно, діловито, як оце зараз за письмовим столом, і, здається, навіть дихав.

ІІ

Найцікавіше у сплаві річкою – потік свідомості. На Дністрі свідомість масивна і повільна, як пара волів, перемелює час. Чорний Черемош має щось від дикого коня: в милі й істеричному шалі він готовий гнати до скону, не помічаючи вершника. Стрипа ж одним оком завжди косить на непроханого гостя, норовить зненацька вибити з сідла. Людина прагне впасти своїм плином у плин річки, злитись з нею, стати одним цілим з природою, кров’яним тільцем в її жилах. Стрипа не терпить на собі ні людей, ні ілюзій. Вона постійно нагадує тобі, ударом гілки чи валуна: ти нерідне тіло. Від нагадувань притомність, досі паралельна лінія, кривою стає дибки, а той різноспрямовано лізе із шкури назад.

Річка не зна упину, ми ж зупиняємось перед подвійним бар’єром: притоплене дерево і байдужість у формі сотень пластикових пляшок. Поки я розсікаю хвилі кропиви на березі, Зомбі штурмує перешкоду з води. Перший наскок, другий, третій – і ось дно каяка негармонійно вписується у звалище резервуарів успішно спожитої Моршинської, Трускавецької, Миргородської та іншої води з крана. Кільнутись в такому – зробити послугу Стрипі, яка далеко попереду виглядає нас біля чергової засідки. Дерево, мов айсберг, може приховувати небезпечну частину під водою. За мить каякер, мокрий, але живий-здоровий, боком виринає і хапається за бар’єр, кілька секунд бореться за рівновагу і встає. Завал пройдено, обганяємо звільнені пляшки. Все ближче вони і ми до Дністра. Після першого доброго дощу й решта їх, очистивши ненадовго Стрипу, задрейфує у Дністер, Чорне море і приєднається, зрештою, до одного з сміттєвих островів в океані.

В наступній засідці важко озброєна піхота вибиває ударом булави в голову вікінга Ульріха. Удар нечутний, іскри летять тільки всередині черепної коробки, тому помічаю цей третій і останній оверкіль лише тоді, коли вікінг і каяк пливуть окремо. Також своїм ходом вирушив його баф, до якого згодом приєднається моя панама, здерта гіллям.

Образ вікінга навіяла і зовнішність каякера, і тихий плюскіт історії цієї води, що бачила й інші зіткнення. Немало голів плили тут окремо від тіл. На крутому березі від людського ока ховається руїна монастиря, голови захисників якого, за легендою, спочили в джерелі, після того як турки здолали тривалу і вперту оборону. Аби хоч якось повернутись в часі і зачепитись за історію, люди ставлять на руїну автографи.

Але в тодішню воду вже не вступиш. Людина, розуміючи плинність ріки, яка невпинно біжить ніби від страху повторитись і нещадно стріпує з себе все, що не встигає за її бігом, дала їй назву і поєднала так два потоки: хвиль і думок. Все, що текло у думках різних людей, які мислили над цими водами, має спільний корінь –стр-,швидка течія. Кінець слова також має подібне значення в багатьох мовах і ріднить його з іппо-дромом, і навіть з г-іппо-потамом, а все разом утворює не багато й не мало: ірано-словянсько-балтський гідронім… Цікаво, чи в каяку вікінга тепер та сама вода, що була в моєму? На наші німі запитання вода не каже, що бачила. Повертається в русло, хтось ще зможе спробувати впіймати і розпитати її. Весла знову каламутять й без того мутну воду, каяки б’ються і труться до дерев і каміння, каякери часом відштовхуються руками від дна, як каліки – так народжується те, що за письмовим столом зветься досвідом, а в мить народження непомітно і без назви шукає своє місце у вирі стихій і значень. Штучні басейни для сплаву не мають глибини значення, мілка Стрипа переповнена ним до країв.

Однак для сплаву потрібна ще й вода. Стрипа сміється з нас. Каякінг місцями нагадує санкування в малосніжну зиму. Рухами безногих спихаю себе з однієї гряди на іншу. Раптом глухе мілководдя невідомо як виростає у стрімкий прижим із дерев’яним ворогом на виході. Над виром скрипить лапатий ент. Борман, тобто Боромір каже, що пройду. Але пас. Каяк скрегоче кам’янистим обносом, нижче розчаровано клацають зубами піраньї. Кіна не буде. Латинське прислів’я гласить, що крапля видовбує камінь не силою, а частим повторюванням. Із пробитого дна свідомості виривається втома, притуплює і притоплює сили. Обходжу стрімку дугу, рушаю, одразу ж осідаю на мілині. Із пробоїни за втомою з’являється дурне бажання лишитись на цьому камені і поставити таким чином перший напівживий пам’ятник каякеру. Стрипа приймає мене вже за частину себе, на каяк виплигує жаба і не дуже поспішно пірнає. Жаль, хоч якась була компанія. Гордо вилітає, але річку перестрибує вже злякано косуля, нагадує, що я тут не свій. Здається, зупинився час, і мене от-от загризуть безжальні ланґольєри. Краще вже навздогін піраньям. Через кілька кілометрів бобслейного спуску наздоганяю чотирьох елегантних дам у спідницях, Зомбі ставить діагноз: напівдохлий. Нехай. Зате в мене знову є ноги.

ІІІ

Тільки у формі дешевизни пластикових пляшок, а більше ніяк на цьому сплаві стихій присутня стихія грошей. Річка має право тебе перевернути, втопити, зламати, ти маєш право вистрілитись, встати, вистояти. Ніякий хабар не спотворює цього протистояння, а то й, якщо правильно тримати курс і не залишати прикрих слідів, співпраці. Сталкери на каяках виносять звідси багато, але того немає в рюкзаках.

Вночі каміння засинає, річка підкрадається ззаду і перекидає його. Раз-по-раз чути глухий гуркіт нещасних вигнанців, що прокинуться не на своєму місці.

Стрипа якщо й рідня богу вітрів Стрибогу, то дуже далека. Вітряній стихії тут ніде розвернутись. Сили небесні, скеруйте дихання вогню на решту мокрих плям, висушіть мій спальник. Завтра дозволю Стрипі пронести себе всіма її звивинами, що залишились, а Дністру – стерти рештки дня. З календаря, та не з пам’яті.